Щоб пам'ятали

Літо 1941 року… На малоорчицьких полях половіли хліба, але село жило не стільки тривожними передчуттями наступних жнив, скільки щоденними повідомленнями Радінформбюро та військовими повістками з району про мобілізацію до лав Червоної Армії. Тривав лише місяць від початку Великої Вітчизняної війни, але він не вміщав безмежжя велетенського горя, яке пекельною хвилею насувалося із Заходу. Всі зрозуміли, нечувана сатанинська сила фашизму нестримно наближається і до рідних домівок орчан, загрожуючи спалити в полум’ї коричневої чуми дозріваючи хлібні лани, мирний спокій, а щонайбільше – свободу, гідність, життя мирних людей.

Один з кращих колгоспних ковалів Григорій Толокенцев до своїх тридцяти двох років уже встиг заробити собі добру славу на весь окіл. Біля сільської кузні з раннього рання до заходу сонця товпилися люди. Плуги, борони, серпи, коси, підкови, защіпки до дверей, рогачі, молотки, ковані колеса до бричок проходили через вправні руки майстра. Подейкували, навіть, «блоху підкувати» він здатний. Тож, коли вже в липні, через лічені дні, як почалася війна, Григорій Толоконцев відбув до Зачепилівського райвійськкомату для відправки на війну, у селі засумували. «Без нашого Григорія як без рук» - бідкалися. Проте й інше розуміли: захистити рідну землю від фашистської навали можуть тільки такі хлопці як він – сильні, випробувані, загартовані вогнем і залізом.

Ідучи на фронт, Григорій Гнатович залишив дружину Анастасію Романівну з двома дітьми – сином Іваном та дочкою Ганною.

Бойові будні майбутнього кавалера трьох орденів Слави розпочалися в складі Південно-Західного фронту. Потім служив у лавах Степового, 2-го та 3-го Українських фронтів. Вчорашньому селюкові з бідної хліборобської родини з мирного життя непросто було відразу призвичаїтись до безперестанного шквалу вогню, вибухів, втрат бойових товаришів. Земля горіла під ногами відступаючих знесилених солдатів Червоної Армії. Але ті бойові хрещення тільки додавали Григорію Толоконцеву відваги, запальності, кмітливості, сміливості, примушуючи з перших днів віднайти прийняту для себе роботу на війні, не дивлячись на свою досить «куцу» освіту – лише чотири класи початкової школи. Хтось ставав танкістом, хтось розвідником, снайпером, льотчиком. А він до осені 1943-го року став напрочуд вправним мінометником, командиром мінометної обслуги 173-го гвардійського стрілецького полку 58-ої гвардійської стрілецької дивізії.

Свою першу бойову нагороду – медаль «За бойові заслуги» отримав за бої під славнозвісною Пушкарівкою на Дніпропетровщині, звільняючи від гітлерівців підступили до форсування Дніпра. Не дивлячись на те, що впав смертельно вражений кулею навідник його мінометної батареї, Григорій продовжував вести бій, взявши все на себе. Зумів знищити станковий кулемет супротивника і десять гітлерівців.

У 1944 році у дім прийшла похоронка, у якій сповіщалося, що Толоконцев Григорій Гнатович пропав без вісті 13 липня. Та того разу сталася помилка – солдат вижив, продовжував воювати

24-25 листопада в боях поблизу села Луганка Кіровоградської області вже разом з навідником вони знищили два фашистських кулеметних «гнізда» і до цілого взводу піхоти. Командування за це нагородило його медаллю «За відвагу».

Виквіт бойового характеру надалі тільки наливався неабиякою силою і людським духом. У ніч на 23 березня вже гвардії молодший сержант Григорій Толоконцев зі своєю мінометною гарматою успішно форсував річку Південний Буг, поблизу міста Первомайська Миколаївської області. Закріпившись на завойованому плацдармі, вміло відбив три контратаки, знищивши влучним вогнем більше 20 гітлерівців. За мужність і героїзм його було представлено до ордена Червоної Зірки. А вже 6 квітня 1944 року наказом по військових частинах 58-ої гвардійської стрілецької дивізії наш земляк був нагородженим першим орденом Слави 3-го ступеню.

Він рвався в саме пекло. Його не зупиняли ані зливи ворожих куль, ані урагани нищівного вогню. Йому щастило виживати «усім смертям на зло». Ось і при форсуванні Дністра, звільняючи Придністров’я з чудовим містом Тирасполем, одним з перших дістався протилежного берега. Стогнала від вибухів земля, кипіла від двигтіння ріка. Дибилися вгору величезні стовпи води. Але ніщо не зупиняло мужнього бійця. Якісь невідомі «сили» допомогли і в цьому бою знищити 6 ворожих кулеметів, більше 10 фашистів. Коли в шерензі наступаючих загинули всі офіцери, Григорій Толоконцев взяв командування ротою на себе. Так сталося, і міни під руками вичерпалися, а він не припинив бою, «поливав і поливав» ворога, відбиваючи атаки нещадним вогнем. За героїзм був представлений до нагороди орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня, але вище командування вирішило по-іншому - 2 червня 1944 року його знайшла ще вища воєнна відзнака – другий орден Слави 2-го ступеня.

Фронт все далі відкочувався в бік Німеччини. Гвардійська дивізія, в якій воював Григорій Толоконцев, уже ступила на землю Польщі. Здавалося, йому як і завжди щаститиме…

На жаль, 14 лютого 1945 року «злий рок» підстеріг відчайдушного гвардії молодшого сержанта. Звільняючи польське містечко Крафборн, записав на свій рахунок наступну ворожу «точку», потім іншу, знищивши, за звичаєм, не один десяток гітлерівців. Фатальний свинець наздогнав Григорія у розпал бою.

Раптом усе навколо нього заніміло, стихло. Підкошений ворожою кулею, він пірнав у небуття, ще не розуміючи, що це остання мить його героїчного життя. Справді героїчного, удостоєного найвищої солдатської нагороди – трьох орденів Слави. Йому було 35 років. І третім орденом Слави він був нагороджений посмертно. Указ Президії Верховної ради СРСР про нагородження Г. Г. Толоконцева орденом Слави було підписано 27 червня 1945 року, коли його вже не було серед живих – після важкого поранення він помер у госпіталі, похований у м. Олава (Нижньоселезьке воєводство, Республіка Польща).