Щоб пам'ятали

Саме тоді коли всі чоловіки були на фронті, в тилу лишилися чоловіки похилого віку та жінки. Ось як про ті часи згадує жителька селища Зачепилівка, нині пенсіонерка Катерина Яківна Хижняк.

Катерина Яківна Хижняк (Ільченко) 1925 р.н.

- Мені вже 88-й рік. Пролетіли вони як один день. На мою долю випали і роки голодомору, і війни. Ось часто сходить на думку роки Великої Вітчизняної Війни. До її початку я працювала в колгоспі «Червоний партизан». Довелося орати кіньми, в'язати снопи вручну. ,біля телят працювала . Коли в червні 1941 році повідомили про початок війни, то ми, селяни, все одно продовжували працювати.

І ось, мирну працю зачепилян порушило повідомлення про наступ німців на наш район. Все це було як грім серед ясного неба. Пам`ятаю, коли два німці увірвалися до хати і кричать до мами " Матка, яйки, млеко, хлеб." Хватають курей, рвуть на їх пір`я. Не наче курка так і дасть йому яйця. Розселялися німці по хатах. Перші дні офіцери. А потім заставляли мирне населення на їх працювати. Мені тоді було 17 років. І якраз дівчат і хлопців такого віку відправляли до Німеччини. Німцям допомогали в цьому місцеві поліцаї. Довелося мені переховуватися і по погребах і дахах у сусідів, і в кукурудзі. Правда, один раз спіймали нас з Марією Петренко і відправили вже до поїзда, та добрі люди допомогли втекти. А тут через кілька тижнів радянські війська звільнили Зачепилівку від німців. Багатьох поліцаї забрали в армію і при форсуванні Дніпра вони загинули, а хто лишився в живих –тих засудили.

Настали мирні дні. Чоловічої сили не вистачало, бо в селі залишилися тільки старі та ранені. І тоді жінки взялися за відбудову села. Як це було важко. Техніка відсутня, навіть коней не було. Своїми коровами орали. А настав час збирати врожай, то носили вручну,знову в`язали снопи, зводили докупи і ціпами молотили. Саме в жнива робочий день розпочинався рано- вранці, а закінчувався пізно ввечері. Тоді працювало в колгоспі багато молоді. І як би не натрудилися за день, після,- це відпочинок. Співали все. Ще було їдемо з найдальшого поля, а пісня лунає аж до села.

Починаючи з листопада, підвозами відвозили гній, а взимку санями. Ввечері в конторі підводили підсумки - хто скільки перевіз за день. Тоді за день кіньми вивозили по 8 тонн, биками по 6 тонн. Взимку очищали насіння. Тоді вже появилися сівалки, борони, плуги. Хлопці лагодили їх. Відремонтувавши інвентар, бралися за ремонт бричок. Ми ж, жінки, збирали попіл і пташиний послід. Пам`ятаю, що переможцем визнали Шуру Сипало з колгоспу «17 партз`їзд» і навіть нагородили медаллю " За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945р.р." Наша ланка трішки не дотягла до першості. Повільно, але ж організували городню бригаду. На той час землі під городні культури виділяли небагато, але врожай радував. І славилися вирощуванням овочевих культур ще й у 70-і роки.

До об`єднання колгоспів була у " Червоному партизані" птахоферма, свиноферма, молочна ферма. Вони були не великі, але ж все доглянуте. І було де працювати людям, зокрема, молоді. В полі не вистачало техніки - на оранці використовували своїх корів аж до 47-ого року. Бо в МТС ще не було такої кількості тракторів, щоб вистачило всім колгоспам. А їх було чимало. В самій Зачепилівці тільки 5 .

Часто пригадую,як працювала з жінками на бурячному, хлібоприймальному. Прополювали соняшник, буряки.

Після закінчення війни почали ходити поїзда пасажирські : Дніпропетровськ - Харків через день і Харків - Зачепилівка, Дніпропетровськ - Москва, Дніпропетровськ - Леб'яже.

З'явилися нові галузі місцевої промисловості - чоботарська, швейна, художньої вишивки і харчовий комбінат.

У 1946 році очистили і ввели в експлуатацію двоповерховий будинок середньої школи в с. Зачепилівці, бо вона була спалена німцями. Будували будинок для вчителів. І все робилося нашими руками. Важко було. Та втоми не відчували.

Чомусь і до сьогодні пам'ятаю як проводилось перше спортивне свято в Зачепилівці. Учасниками бігу були Володимир Гулак, Володимир Осадчий, Микола Піскун. Після кросу проходили змагання - стрибки у дожину і висоту, метання гранат, плавали. Все це здавали на значок " Готовий до праці і оборони" Ввечері були танці.

І взагалі, після важкої праці поспішали ми до клубу, де готували п'єси, а потім виступали перед зачепилянами. Весело жилося молоді, хоч матеріально й були не забезпечені. А що зараз? Наче і в магазинах все є, а на пенсію не проживеш. Та й що то за пенсія? І медалі одержала. Наче б то й держава не забуває, та якось тоскно на душі. Віддано працювали на благо Батьківщини голодні й холодні,а що за те маємо, окрім обіцянок. Жаль внуків, та що поробиш.